Службі "швидкої" Чернівецької області – 120 років

      У Чернівцях її було створено однією із перших в Україні, одразу після Києва й Одеси.Історія служби "швидкої медичної допомоги" в області розпочалася із станції ШМД Чернівців. Оскільки тепер вона складає одне ціле зі "швидкою" області, утворивши Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, виходить, понад столітній вік є спільним надбанням служби.
       Готуючись до 100-ліття Чернівецької станції ШМД, її тодішній головний лікар, на жаль, уже покійний Отто Іванович Гелей зацікавився історією служби. Разом із відомим чернівецьким архіваріусом Марією Никирсою вони уклали збірку про становлення і розвиток служби "швидкої медичної допомоги" на теренах Буковини, уривки з якої пропонуємо Вашій увазі.     
     За часом створення служба "швидкої медичної допомоги" Чернівців займає третє місце в Україні. Раніше від неї були відкриті лише станції "швидкої медичної допомоги" Києва (1902 р.) та Одеси (1903 р.). Однак ці міста перебували у складі Росії, тому їхня "швидка" була створена на зразок аналогічних служб Москви та Санкт-Петербурга. Чернівці ж у той час належали до Австро-Угорщини, тому служба "швидкої медичної допомоги" тут розвивалася за європейською моделлю, тобто, під патронатом протипожежного департаменту міста. В окремих країнах Європи і США ця модель, коли у складі виїзних бригад із надзичайних ситуацій працюють поліцейські й парамедики, збереглася донині. Це – прообраз відомої служби "911".
Протягом свого існування чернівецька "швидка" кілька разів змінювала свою назву. У 1904 р. вона називалася "Чернівецьке добровільне рятункове товариство", з 1918 по 1930 рр. – "Рятункова поготівля", з 1930 по 1940 рр. – "Salvare" ("Порятунок"). У радянський період вона мала назву Інститут швидкої медичної допомоги, а згодом – Чернівецька станція швидкої медичної допомоги.
     Крім назви, змінювалося місце дислокації станції. При створенні служби вона розміщувалася у самому центрі Чернівців на вул. Д. Бежана, 8 (теперішня вулиця К. Цеткін, двір і приміщення колишньої фабрики художніх виробів). Це було зумовлено необхідністю наближення служби до Чернівецького протипожеженого корпусу, вежа якого містлася на ратуші міста. На вежі постійно чергував пожежник. У 30-х роках станцію "швидкої" перенесли на вул. Бранков’яну, 2б (нинішня вул. І. Франка, 2). Наступні місця її розташування – вул. Руська, 17, з 1946 р. – Радянська площа, 4 (нині – площа Соборна), у 1986-1989 рр. – вул. Дзержинського, 2 (теперішня вул. Садова), а з 1989 р. станція переселилася до новобудови на вул. Мусоргського, 8, де міститься дотепер.

     Перша "швидка" у Чернівцях їздила на виклики кіньми.Австро-угорський період Чернівецької станції "швидкї медичної допомоги" розпочався зі створення Добровільного рятункового товариства, яке було засноване Установчими зборами при Добровільному пожежному корпусі у Чернівцях 4 вересня 1904 року. Збори затвердили Статут Товариства, яким передбачалося надання першої медичної допомоги при нещасних випадках або раптових захворюваннях, підтримка пожежників у їхній діяльності, перевезення хворих, підтримка цісарської армії, догляд і перевезення поранених солдат.
     Кошти на утримання Товариства складалися із внесків засновників та добровільних членів, грошової допомоги мерії, із пожертв і грошових зборів з громадян міста.
     Основна робота з надання першої медичної допомоги покладалася на дійсних членів товариства. Ними були: лікарі; чоловіки від 18 років, які прослухали курс лекцій з питань невідкладної медичної допомоги і успішно склали іспит; та члени пожежної команди, придатні для рятункової справи. Прийом дійсних членів проводився комітетом, який не мав права безпідставно відмовити бажаючим вступити до Товариства. Особи без медичної освіти, які бажали стати членами рятункового товариства, мали звернутися до головного лікаря за рекомендацією для зарахування на навчання на курсах. Після успішно складеного іспиту і пройденої практики особу приймали до Товариства. Членство у Добровільному рятунковому товаристві затверджувалося на рік (сучасною мовою, контракт був тривалістю лише рік, - ред.). У випадку ж бажання вийти з Товариства особа мала попередити про це письмово за три місяці до закінчення календарного року.    
Звітні збори членів Товариства обирали комітет із 12 осіб, президента, віце-президента, керівника і головного лікаря. З часу створення і до закінчення Першої світової війни президентом і головним лікарем рятункового товариства обирався доктор Август Ремер – дійсний член королівського медичного товариства Австро-Угорщини, нагороджений двома цісарськими хрестами.
     Президент і головний лікар рятункового товариства повинні були забезпечувати безперебійну діяльність служби, розподіляти службові обов’язки, керувати навчальними і фаховими курсами, брати участь в екзаменаційних перевірках знань працівників рятувальної служби. Дійсні члени рятункового товариства, які безпосередньо працювали у рятувальній службі, були зобов’язані періодично підвищувати свій професійний рівень з надання допомоги при нещасних випадках та з рятувальних робіт (причому, як теоретично, так і практично), суворо дотримуватись службових інструкцій та внутрішнього розпорядку. Першими лікарями рятувальної служби були Йоган Вагнер та Микола Гюртлер. Лікарі та інші працівники рятувальної служи отримували від Товариства заробітну плату. Вони вели облік пацієнтів, яким надавалася перша медична допомога, вказуючи, прізвище, ім’я, по-батькові хворого, його домашню адресу, час надання медичної допомоги, діагноз та характер поранення або захворювання.
     Спочатку Добровільне рятункове товаристо мало у своєму розпорядженні приміщення із 3-х кімнат, одну санітарну карету і двох коней. З часом кількість виїзних бригад збільшили до трьох. Для міста з 80-90-тисячним населенням (стільки мешканців було у Чернівцях на початку минулого століття), такої кількості виїзних карет було цілком досить.
    З початком Першої світової війни частину реманенту Товариства – коней, карету, збрую – забрали для потреб армії. Незважаючи на це, служба продовжувала працювати. За Румунії працювати парамедиком мали право лише чоловіки
Після закінчення Першої світової війни і розпаду Австро-Угорської імперії у жовтні 1918 р. Буковина, у тому числі Чернівці, перейшли до складу королівської Румунії. Нова адміністрації розпустила Добровільне рятункове товариство, а на його засадах і майні було створено "Рятункову поготівлю", пізніше перейменовану у "Salvare" ("Порятунок"). В основі роботи "Рятункової поготівлі" залишилося цілодобове надання першої медичної допомоги постраждалим як на вулиці, так і вдома.

Новим статутом було передабчено надання невідкладної медичної допомоги у громадських місцях особам, які постраждали внаслідок дорожньо-транспортних пригод, нещасних випадків, аварій на виробництвах, вогнепальних поранень під час демонстрацій. Завданням Товариства було також надання допомоги при нагальних захворювюваннях, при стихійних лихах, перевезення постраждалих до лікарень, а на випадок війни – догляд і транспортування військових поранених. Ці завдання виконували карети швидкої медичної допомоги, на яких працювали фахівці із вищою й середньою медичною освітою, та парамедики. Крім цього, на перехрестях і роздоріжжі багатолюдинх доріг у світлий час доби були організовані пости у складі парамедика і поліцейського. Працівники цих чергових постів мали у своєму розпорядженні скриньку із медикаментами і ноші. Дія станції та постів швидкої медичної допомоги охоплювала територію всього міста Чернівці та його передмістя. Кошти на утримання товариства "Salvare" складали внески засновників, кошти мерії та грошові збори з населення. На базарах і у церквах встановлювали ящики-каси для збору коштів на утримання станції швидкої медичної допомоги.  У штаті "Salvare" були постійні лікарі виїзних бригад, середній медперсонал, парамедики і конюхи. Заробітна плата працівникам Товариства виплачувалася за рахунок місцевого бюджету. Структура "Salvare" була ідентична структурі Добровільного рятункового товариства австрійського періоду. Для вступу у товариство "Salvare" не мали значення громадянство, національність чи віросповідання. Однак вступати до нього мали право лише чоловіки, віком від 18 років, які пройшли курс навчання по звільненню постраждалих з-під завалів та із проваль, котрі вміють надати долікарську медичну допомогу при невідкладних станах, володіють практичними навичками при проведенні реанімаційних заходів, та котрі успішно здали іспит і внесли до каси товариства 24 леї. Дійсні члени товариства "Salvare" зобов’язувалися проходити практичні заняття при лікарнях, відвідувати курси підвищення професійних знань, суворо дотримуватися статуту тощо. Президент і головний лікар "Salvare" мали організовувати роботу чергового персоналу, надавати парамедикам, які працювали на перехрестях захищені від негоди місця, забезпечувати персонал виїзними каретами, ношами, іммобілізаційними шинами, перев’язувальним матеріалом, ліками та медичним інструментарієм, організовувати збір внесків і пожерв, курси з підвищення кваліфікації для дійсних членів Товариства та курси з підготовки парамедиків і поліцейських. Якщо у 1919 р. у Чернівцях функціонували 2 лікарські виїзні бригади і одна бригада санітарного транспорту для перевезення хворих і постраждалих, які їздили на виклики кіньми, то у листопаді 1931 року за 295,6 тисяч леїв для служби придбали перше санітарне авто з двома ношами, запрваку якого пальним узяла не себе примарія (мерія). Центральні органи товариства "Salvare" на свої кошти видавали газети і журнали з пропаганди санітарних знань серед населення.Радянський період становлення служби швидкої медичної допомоги області розпочався з приєднання Північної Буковини до Радянської України – 28 червня 1940 року. У цей час на засадах існуючого товариства "Salvare" ("Порятунок") було створено Чернівецьку станцію швидкої медичної допомоги, яка у деяких документах іменується Інститутом ШМД. Службу перевели на повне державне забезпечення, вона мала стабільну кількість бригад. Їх було три: дві працювали у денний час і одна цілодобово. Штат станції налічував 6 лікарів, які мали досвід роботи у реаніматології та з невідкладних станів. Крім них працювали фельдшери. санітари, телефоністи, медичний статистик, водії та інший персонал.
    У перші роки після закінчення Другої світової війни через відсутність автотранспорту деякі виклики доводилося обслуговувати пішки або ж на попутках. Тим паче, що у цей час значно розширився перелік причин для виклику. Служба мала обслуговувати не лише виклики з приводу нещасних випадків і загрозливих для життя станів, а й стани при загостренні хронічних хвороб, гострі хвороби, які не загрожують життю, фантомін болі тощо. Оскілки перелік причин для виклику постійно збільшувався, у 70-80 рр. було створено 2 наркологічні бригади для виїзду до онкологічних хворих і хворих із наркологічною залежністю. Так, якщо 1944 р. було зареєстровано 10,7 тис. викликів, то у 1954-му – 25,6 тисячі, а 1964-го – 71,5 тисячі. Із зростанням звернень зростають штати та кількість виїзних бригад. Так, 1958 р. на станції вже було 4 цілодобові виїзні бригади, а 1964-го – 7, з них 6 загальнопрофільних лікарських бригад та одна фельдшерська з перевезення хворих і породіль. Зважаючи на розширення штату, станції швидкої допомоги потрібне було більш просторе приміщення. З вул. Руської, 17 (тут вона базувалася досить недовго) її переселили на Радянську площу, 4, де подвір’я колишньої кінно-візникової станції переобладнали під відкриті і закриті бокси для машин, під ремонтну зону та автозаправний пункт. Завдяки відселенню мешканців тутешніх квартир, поступово збільшувалося приміщення самої станції і станом на 1984 р. вона мала у своєму розпорядженні 11 кімнат. У тому числі – кабінет головного лікаря, диспетчерську, стерилізаційну, кімнату для відпочинку медперсоналу, ремонту радіоапаратарури тощо. Весь радянський період до 1996 року станція швидкої медичної допомоги поєднувала в собі дві служби: швидкої і невідкладної медичної допомоги.  Через це навантаження на одну бригаду було дуже великим: у 80-х роках воно складало 23-24 виклики на добу. Щоб якось розділити служби, з 1965 р. на станції ввели 2 бригади невідкладної медичної допомоги, які з 1980 р. працювали цілодобово. На цей час загальна кількість виїзних бригад складала 18,5. З 1964 року служба швидкої медичної допомоги Чернівців починає ділитися за профілями. Так, на станції було організовано тромбоемболічну бригаду, яка могла проводити електрокардіограму, експрес-аналіз крові на лейкоцити, РОЕ, тромбоцитоз тощо. Згодом запрацювала анестезіологічно-реанімаційна бригада, 2 педіатричні, неврологічна, а 2000 року психіатрична бригада, яка доти діяла при психоневрологічному диспансері, була переведена до складу СШМД.

      Таким чином на 1990 р. станція налічувала вже 22 бригади. У їх розпорядженні були автомобілі "ГАЗ", "ЗІМ", "УАЗ", "РАФ", "Волга", які постачали централізовано. Їх експлуатували до половинної норми автопробігу, а потім здавали на капітальний ремонт. Через 5-6 років експлуатації санітарні машини списували з балансу станції. У цей же час була перша спроба відкрити пункти базування швидкої у Садгорі та у районі новобудов проспекту Жовтня, 103 (нині це пр. Незалежності). Однак, проіснувавши майже рік, вони були ліквідовані. У 1986 році міську станцію швидкої медичної допомоги перевели з Радянської площі на вул. Дзержинського, 2 (нині – вул. Садова), а 1989 року вона врешті отримала власне приміщення. Нову будівлю станції на вул. Мусоргського, 8, спорудили за типовим проектом, вона була розрахована на 75 тисяч викликів на рік. До цього часу значно зміцнилася матеріально-технічна база СШМД, зріс її штат і кількість бригад, відбувся їх розподіл на загальнолікарські, спеціалізовані та фельдшерські. У районах області було відкрито відділення та пункти ШМД, завдяки чому швидка медична допомога стала доступніша для мешканців усієї області, поліпшилася її якість. Однак із розпадом СРСР служба "швидкої", як і вся медична галузь, переживала період скрути. Нові машини для служби "03" не надходили (за понад два десятки років незалежності їх отримали лише 26), не було коштів для придбання запчастин. Через відсутність справного автотранспорту зменшилася фізична кількість виїзних бригад, а через дефіцит коштів на ліки у 1995-1996 рр. кожен третій виклик обслуговувався без медикаментів або за рахунок медикаментів хворого. У цей же час траплялися невчасні виплати заробітної плати персоналу. У зв’язку з перебоями у постачанні паливно-мастильних матеріалів та зважаючи на часту їх відсутність на АЗС міста, у 1992 р. станція придбала два блок-пункти та власний бензовоз. Це дало змогу відкрити свій автозаправний пункт, який заправляв пальним не лише "швидкі", а й весь автотранспорт лікувальних закладів обласного центру. Для ремонту карет "швидкої" на станції збудували дві ремонтні ями та естакаду. У цей же час було розпочато автоматизацію робочих місць, станція відмовилася від застарілого 50-літнього радіозв’язку "Льон" і перейшла на сучасний транкінговий. Протягом 90-х рр. для зменшення часу доїзду та поліпшення якості надання допомоги у Чернівцях було відкрито три пункти базування "швидкої" у віддалених мікрорайонах – у Садгорі, у мікрорайонах "Роша" і "Гравітон", які діють дотепер. 

Анна Горгалея

На таких автомобилях работала служба 03 На таких автомобилях работала служба 03